Як починалася АТО: найважчі операції і перші перемоги ЗСУ в перший рік збройної російської агресії

Як починалася АТО? З яких рішень? І чи могла Україна тоді уявити, що 2021 року в нашій державі вже 8-й рік триватиме війна?

Про те, якою була оперативна обстановка у квітні та травні 2014 року на території Донбасу, хто були ті перші підрозділи, які вирушили на схід, розповів військовий аналітик Олександр Сурков.

“Лікарі кажуть, що туберкульоз – це захворювання, яке дуже легко лікувати на початковому етапі, але дуже тяжко діагностувати – і навпаки. Саме таким захворюванням для України став “русскій мір” і “русская інфекция” навесні 2014 р.

 

Як діяли російські окупанти? Після анексії Криму вони інфільтрувалися на території Донецької, Луганської та частково Харківської областей. Це були групи спецназу, які займали поза межами населених пунктів дитячі табори та будинки відпочинку. Там конспіративно розміщалися. І з цих місць здійснювали керування т. зв. “силами самооборони та козацькими військами”. Таким чином, через цих “агентів впливу” з’явилися “Луганська республіка”, “Донецька республіка” та групи харизматичних лідерів під керуванням Безлера, Гіркіна, Мозгового, Дрьомова та Козіцина. Ці групи захоплювали адмінбудівлі та переводили на свої сторони силові структури.

 

Таким чином, українська влада в середині квітня практично не контролювала ситуацію на Донбасі. Тому було вирішено створити лінію ізоляції і по ній облаштовувати війська. З чого і почалася велика Антитерористична операція.

 

 

“Я повірив в українську армію, іншого виходу в мене не було”, – сказав колись Олександр Турчинов. Про те, як виконувати обов’язки президента, коли на території твоєї країни вже б’є ворожа артилерія, він розповів в ефірі спецпроєкту “Таємниці війни” на “5 каналі”.

 

 

 

– Чи думали ви тоді, що ми в 2021 році скажемо: у нас восьмий рік триває війна?

 

– Ми не могли передбачити, що війна так затягнеться. Але в той же час, розуміння вже було, що це не буде якийсь бліц-кріг, що починається система протистояння з дуже сильним і жорстоким ворогом, який є над’ядерною країною. І що для перемоги потрібна буде і кров, і серйозні втрати.

 

– Чи пам’ятаєте ви перше повідомлення, першу інформацію, яка надійшла до вас, коли вже стало очевидним, що Росія перекидає свої війська, найманців, підлабузників на територію Донбасу і що найближчим часом Донбас стане гарячою точкою?

 

– Під час першого засідання новоствореної Ради національної безпеки й оборони 28 лютого ми повинні були обговорити, як захистити Крим, як протистояти агресії в Криму. Але тоді вже військове керівництво країни поінформувало РНБО, що готується континентальне вторгнення.

 

І на кордоні (зараз це достатньо актуально, коли говорять, що сили сформовані Росією на українсько-російському кордоні) на початку березня – наприкінці лютого було значно потужніше угруповання, яке готувалося до вторгнення у Крим. Із резервом це були угруповання, чисельністю близько 200 тисяч, танки, артилерія, реактивна система залпового вогню. На прикордонні з нами аеродроми Росія стягувала штурмову авіацію. Тобто готувалось потужне вторгнення.

 

Першого березня (2014 р. – ред.) російський парламент приймає рішення дати Путіну дозвіл на введення військ в Україну. Саме тоді ми зрозуміли, що проблема стосується не тільки Криму. Путіну потрібна вся Україна. І треба готуватись до захисту нашої держави.

 

Тоді було прийняте рішення перекидати війська із заходу на схід, на північ нашої держави. І займати оборонні позиції, щоб протистояти вторгненню РФ.

 

Наших військових у Криму, тих, хто не зрадив, залишилось небагато. Вони повинні були протриматись, щоб дати нам можливість підготуватись. Дати можливість підготувати і почати мобілізацію. Був потрібен час, щоб відремонтувати техніку, забезпечити військових. Але часу в нас фактично не було.

 

Проблема в чому полягала? За доктриною, яка з радянських часів не змінювалась, у нас загроза була із заходу – і всі основні військові підрозділи знаходилися в західній частині України. Тож системно, і це було сплановано, фактично весь південь і схід залишались без військового прикриття.

 

– Ви сказали, що 200 тис. було зосереджено на кордонах. Росія офіційно вторглася, були спроби 12 липня і потім уже з 23 на 24 серпня, коли вони зайшли регулярними військами. На Ваш погляд, чому Росія не зробила це в саме той період?

 

– Вони робили це. І той самий підрозділ, який координувався російською військовою розвідкою, Гіркіна-Стрілкова – це були підготовлені люди, яких кинули на проведення операцій, щоб захопити конкретні населені пункти, зокрема Слов’янськ. Тобто вже фактично їхні війська на повну працювали в Криму.

 

Чому вони затягували з вторгненням? Вони вважали, що ми не зможемо впоратись із ситуацією в країні, бо грошей нема, економіка зруйнована. І коли вони побачили, як у Харкові поклали обличчям на землю сепаратистів і стабілізували ситуацію, вони зрозуміли, що хаосу вони не зможуть створити в країні. І що ми дуже швидко починаємо наводити лад. І в них залишається ще Донецький, Луганський регіони, до яких ми починаємо підходити – і вони туди кидають війська, свої спецпідрозділи, диверсійні групи. Потім вони починають передавати зброю, мобілізовувати місцевих “мафіозі”, отруєних російською пропагандою, яких достатньо довго готували.

 

Починаючи з квітня 2014 р., дозаходять локально на Донбас російські підрозділи. Спочатку були не скрізь кадрові військові підрозділи, використовували і наймані військові приватні компанії на кшталт “Вагнера”, які діяли більш жорстко і більш вмотивовано. Пам’ятаю, коли ми брали в полон російських десантників, хлопці немотивовані розповідали, що вони навіть не знали, що від них хотіли і в них мотивації воювати особливо й не було. А от найманців, підготовлених військових злочинців, яким платили за вбивство, платили за терор, за диверсії – це була проблема…

 

– Росії не вдалося провести операцію “Новоросія”. Відбувся крах завдяки тому, що Харківську ОДА звільнили. Чи могли ми тоді так зробити в Донецьку і Луганську, на Ваш погляд?

 

– На превеликий жаль, тоді змогли виконати ці задачі тільки харківські бійці. Там (на Донеччині й Луганщині – ред.) зав’язалася більш складна система, було більш отруєне місцеве населення, яке активніше, яке використовували як щит.

 

І коли вони (ворог – ред.) побачили, що це буде локалізовано, вони починають вкидувати своїх співпризначенців, підготовлені групи, одна з яких захопила Слов’янськ, інші захопили Горлівку, ще декілька населених пунктів. І це вже не можна було кваліфікувати як сепаратистські заходи. Це вже не можна було кваліфікувати як масові заворушення, тому що вони кинули підготовлених бійців із серйозною зброєю: кулемети, гранатомети, автомати. І це вже було військове вторгнення, військова операція.

 

Коли було захоплено Слов’янськ, 12 квітня, я дав команду провести локальну терористичну операцію. “Альфу” зібрати. “Альфу” ми посилили військовими підрозділами – була задача вибити спецпризначенців зі Слов’янська і звільнити місто. І вони колоною пішли на виконання цього завдання. Завдання було – звільнити Слов’янськ.

 

Їхнє просування зупинили цивільні. Вони (військові – ред.) почали: “Нас не пускають”. – “Як не пускають? Вперед! Давай”. Поки вони не могли просунутись далі, російські спецпризначенці, які туди прийшли, – їх просто розстріляли. І саме тоді, коли я побачив, що не здатна служба виконати своє завдання, я зібрав РНБО і прийняв рішення щодо проведення АТО. Тому що розумів: це не масові заворушення, це не якісь провокації, це не якісь локальні, як нам дехто розповідає, випадки. Це була системна військова агресія.

 

Це був початок військової агресії на сході. І тому була проголошена Антитерористична операція. У ній повинні були брати участь, зокрема, підрозділи Збройних сил України.

 

 

Як відбувався саме цей перший бій? Після параду проросійських мітингів та виступів на підтримку Росії в містах сходу та півдня України, які охрестили “русской весной”, росіяни перейшли від слів до справи.

 

 

12 квітня 2014 р. російські найманці, якими керували офіцери спецслужб РФ, захопили державні установи та міліцейські відділки в Слов’янську, Краматорську, Дружківці, Костянтинівці та Горлівці. Серед місцевих маргіналів, злочинців та асоціальних елементів, яких залучили до операції “Окупація”, військовим вишколом вирізнялися особи у балаклавах зі зброєю та у військовій формі без шевронів. Саме вони, російські диверсанти, наступного дня напали на українських спецпризначенців.

 

13 квітня 2014 р. у передмісті Слов’янська група СБУ “Альфа” спільно з керівництвом Донецької обласної міліції проводили розвідку. Вони зупинилися в селі Семенівка поспілкуватися з місцевими мешканцями. У цей час до них несподівано під’їхали терористи, відкривши вогонь з автоматів по машинах СБУ. З лісосмуги спецпризначенців накрила вогнем інша група російських диверсантів.

 

У цьому бою від численних поранень загинув капітан СБУ “Альфа” Геннадій Біліченко. Він першим вступив у бій, а отримавши поранення, продовжував відстрілюватись, прикриваючи побратимів. Це була перша загибель українського військового на сході України. У ході бою на допомогу спецзначенцям прийшли десантники 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади, які стояли неподалік. Військові отримали наказ не відкривати вогонь, але командир роти Вадим Сухаревський вступив у бій, особисто зайнявши місце стрілка у бронетранспортері. Зрештою, кулеметним вогнем вдалося пригнітити вогонь противника. Після цього російські диверсанти швидко відступили.

 

Ввечері того ж дня на екстреному засіданні РНБО, в. о. президента України О. Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції на сході України.

 

– Командири боялись приймати рішення. Завдання стояло: вибити російських спецпризначенців зі Слов’янська. Це, безумовно, треба було робити, стріляючи. Якраз цей чоловік (Вадим Сухаревський – ред.) виконав наказ, який повинні були виконати всі.

 

– Чому одразу не залучили військових? На початку операцією керувало СБУ.

 

– На початку вважали, що достатньо сил СБУ, щоб зачистити тих, хто захопив Слов’янськ. Але щодня все більше заходило найманців військових, в т. ч. кадрових офіцерів і військових кадрових офіцерів на територію українського Донбасу. Завозилась зброя. Тобто все було зрозуміло.

 

– Яка ситуація була з розвідкою? Адже якщо пригадати кримські події, то розвідка в нас була відсутня.

 

– Розвідка була відсутня, і вже, починаючи з березня, вона почала працювати. Чому ми були в напруженому стані? Саме розвідка інформувала про концентрацію військ на кордоні. На відміну від сьогодення, коли нам є що протиставити, тоді резерву не було.

 

Уявіть, треба негайно збільшувати чисельність ЗСУ вдвічі, хоча б до 200 тис. Нам треба 100 тис. мобілізувати за планом, щоб протистояти російському вторгненню – а ми не готові. Чому? Повністю зруйнована мобілізаційна система, зруйновані військкомати. І це не була випадковість. Це була системна руйнація обороноздатності нашої держави. Не було бази.

 

Треба було базу відновити, треба було кадри забезпечити. Саме тому я зміг підписати наказ про мобілізацію тільки 17, якщо не помиляюсь, березня. Тоді я звернувся до українських патріотів і сказав: “Друзі, ми в складній ситуації. Не чекайте повістки з військкоматів, ідіть добровільно захищати країну”.

 

– Які у вас були острахи, коли Ви готували цей указ, коли думали прo те, що треба збирати людей? Чи довго добирали слова? Що мали сказати людям, щоб вони покинули свої сім’ї і стали в стрій, поїхали на війну?

 

– Ті, хто не чекав повістки, не ховався від повістки – а сам прийшов, розуміючи, що крім автомата, не можемо нічого дати. Не було бронежилетів. Нам наші стратегічні партнери навіть шоломів і бронежилетів не дали. Вони не хотіли дратувати цим Путіна. Ми, вибачте, контрабандою завозили. Я відкрив кордон для всіх волонтерів, які неофіційно завозили бронежилети, шоломи. І саме в таких умовах почали воювати.

 

Я знову повертаюсь до тих самих добробатів: вони були мотивовані, йшли, розуміючи, що можуть не повернутися, що з автоматом проти танка складно воювати. Але іншого варіанту не було. Водночас підрозділи ЗСУ повинні були навчитися воювати.

 

Головна для мене була трагедія, колосальної сили удар, – коли я дав наказ десантникам 25-бригади, щоб вони зайшли через Краматорськ у тил і з боєм узяли Слов’янськ. Їх без жодного пострілу роззброїли.

 

Вони, не опираючись, віддали зброю, здалися в полон, віддали важку зброю, тобто відремонтовані БТРи, міномет “Нона” тощо. Уявіть, замість наступу на Слов’янськ ми бачимо, як на нашій військовій техніці з російськими прапорами російські солдати, бандити, які їм допомагали, позують перед телекамерами.

 

Я тоді спересердя дав команду розформувати 25-ту бригаду. І до мене ветерани прийшли і сказали: “Олександре Сергійовичу, вони кров’ю змиють”. Так і вийшло. Я дякую ветеранам, які тоді переконали мене залишили бригаду. Вони навчилися воювати, і сьогодні 25-та бригада – одна з найкращих. Але ж для цього був потрібен час, треба було пройти серйозні випробування.

 

 

Про те, які бойові операції відбувалися в квітні – червні, розповів військовий експерт Олександр Сурков.

 

 

“Першим бойовим зіткненням, з якого розпочалася АТО, було потрапляння в засідку колони “Альфи” та посадовців СБУ біля населеного пункту Семенівка.

 

Наступна операція – бій під Семенівкою 4 травня. Колона спецпризначенців та Нацгвардії вийшла на ротацію з Краматорська і потрапила на підготовлені позиції ворога в районі залізничного переїзду Семенівки. Там відбувся бій, унаслідок якого нашу колону було деблоковано силами 95-ї бригади і виведено до основної контрольованої території.

 

Наступна операція – бій під Карлівкою 23 травня. На той час лінія ізоляції вже була побудована і ворог почав активізуватися. Під Карлівкою підрозділ батальйону “Донбас”, коли він ще не був у складі Нацгвардії, спробував нападом вибити ворога з блокпосту і взяти цей важливий пункт під контроль. Але не вдалося. Ворог швидко вивів свої резерви з Донецька, в результаті наші хлопці постраждали: 6 убитих, багато поранених. Ця битва була невдалою, але дуже резонансною.

 

Наступна, теж 23 травня, резонансна подія – це знищення українського блокпосту в районі Волновахи. Терористи Безлера змогли знищити підрозділ, адже наші військові ще не були морально готові до того, що на своїй території їм доведеться воювати і їх будуть намагатися повністю знищити.

 

Найбільш знаковим, і теж 23 травня, був бій під Рубіжним. Колона 30-ї бригади, яка просувалася на Лисичанськ, щоб звільнити місто, була заблокована з обох боків перед мостом через Сіверський Донець, її примушували здатися. Але наші десантники, очолювані тоді ще полковником Забродським, висадилися маршем, пройшли через ліс і деблокували колону. Це була перша яскрава перемога, хоч і локальна, наших Збройних сил у цій війні.

 

Безумовно, треба сказати і про події в Маріуполі. Маріуполь протягом квітня – травня переходив із рук в руки. Тобто там між собою змагалися терористи й наші сили самооборони і добробати. 9 травня з Краматорського аеродрому вийшла ротна група 72-ї бригади на чолі з підполковником Драпатим. Після її втручання в ці події питання про те, чий Маріуполь, уже не стояло.

 

Останні, найвідоміші – це бойові дії 26 травня, коли ЗСУ припинили остаточно намагання терористів захопити Донецький аеропорт. Вони авіаударами вибили терористів із терміналів, висадили на злітній смузі десант. Цей десант захопив термінали за допомогою спецпризначенців та закріпився, а вороги в паніці намагалися врятуватись і потрапили під дружній вогонь у районі Путивльського мосту. Так починалася АТО”.

 

– Ви пам’ятаєте цей день?

 

– Безумовно. Це був дуже важливий день.

 

По-перше, кримський досвід нас багато чому навчив. Перше завдання, яке я поставив перед військовими, – це, незважаючи на ризик і проблеми, захопити всі аеродроми. Тому що коли починалися вторгнення й окупація Криму – перше, що вони захоплювали, – це аеродроми. І потім, захопивши інфраструктуру, вони на ці аеродроми починали садити літаки і нарощувати потужні угрупування. І тому перше завдання, яке я поставив, – захопити аеродроми: Маріупольський, Краматорський, Донецький, Луганський.

 

Це було принципово важливо, тому що я розумів: так вони “знаходять в шахтах” танки, так вони БТРи “знаходять”, так вони будуть “знаходити” літаки. А це вже інший формат війни. Це вже інші втрати. Коли починає працювати авіація ворожа, то, вибачте, вони можуть дістати будь-якої точки території України, і вже не йдеться про Донбас. Тому будь-яким чином, будь-якою кров’ю ми повинні були взяти під контроль аеродроми. І наші військові виконали ці завдання. Усі аеродроми були захоплені. Ми їх дуже жорстко тримали.

 

– У цій операції були задіяні і авіація, і спецпризначенці, і військовий десант… Як швидко приймалися рішення із залучення? Як швидко давалися команди?

 

– Військові десантники там були, але треба було терміново їм допомогти вибити загарбників із терміналу.

 

Я набрав міністра оборони, начальника Генштабу – зібрав, дав команду завдати авіаудару по цьому терміналу. Минає пів години – мені не доповідають про виконання. “У чому питання?”, – “Ну, це ж новий термінал, ми боїмось, що нам рахунок виставлять за його знищення”. Я кажу: “Це мої питання”. Я уже не добирав слів, а сказав усе, що я думаю щодо рахунків та інших речей. І вийшли наші літаки, нанесли удар по терміналу. Це для них (ворогів – ред.) було неочікувано. Це було дуже своєчасно зроблено, тому що на дахах терміналів вони (окупанти – ред.) уже почали встановлювати бійців ПЗРК. І крові було дуже багато. Наші десантники, скориставшись цим, пішли в наступ, вибили залишки їх із терміналу – ті почали тікати на ті підрозділи, які планували вступати на аеродром. Вони подумали, що це наступають наші війська і відкрили ще по них вогонь.

 

Це були найбільші втрати з початку військової агресії, починаючи з лютого, яких зазнали російські загарбники в Україні. І це надихнуло наших бійців. Вони побачили, що можуть бити цю нечисть, можуть її знищувати.

 

Після вдалого знищення російських військових у Донецькому аеропорту ми розпочали звільнення Красного Лиману. Це була класична операція, із заходом почали працювати ЗСУ. У мене тоді на серці стало легше, тому що я побачив, що ми готові системно працювати.

 

– 7 червня 2014 р. Ви передали повноваження президента, головнокомандувача. З яким відчуттям Ви передавали повноваження, що стосуються АТО? Ви відчували, що все зробили, що могли, за той час?

 

– Безумовно, у мене був позитивний настрій, бо ми почали наступати. Ми з Петром Олексійовичем про це говорили, він питав у мене поради з багатьох питань. У мене на столі були карти, де я малював стрілки, де там оборона, де наступ… Уже він узяв на себе керівництво готовою до захисту країни армією.

 

Єдине, що ми не могли зробити, – лишалася проблема зі зброєю. Була колосальна проблема з військовою технікою, її на ходу прямо там ремонтували. Якщо подивитися хроніку тих часів, на чому їздили? Під час мобілізації з чого армію забезпечували? Під час мобілізації не тільки мобілізовували людей, ми техніку брали. І на якихось “легковушках” кулемети прикручували. Інкасаторські банківські машини в нас “танками” називались. Розумієте, в яких умовах воювали?

 

Було багато проблем, але ми вже почали звільняти свою країну. Вже мали армію, яка могла переходити в наступ, яка не здавалась без бою. Вони почали воювати. І ще багато місцевих із Донецька, Луганська наїлись цієї “народної республіки”, фейків. Вони розуміли, що все, що їм обіцяла російська пропаганда, – це брехня.

 

– Контекстуальне питання: вся увага зосереджена на військових компонентах, бо треба було протистояти ворогу. Можливо, ми при цьому забули про людей? Може, треба було з ними будувати активніший діалог?

 

– Постійно популяризувалася теза, що Донбас не хочуть почути. Хотіли почути і спілкувались. Ба більше, Арсеній Яценюк намагався там проводити виїзне засідання уряду і ледь не потрапив у полон. Ледве ми встигли відсікти нападників, які хотіли їх знищити або захопити.

 

Люди були дезінформовані. Їм розповідали, що вони годують Україну, а нероби сидять у Києві, бунтують. Мовляв, вони (Донбас – ред.) відділиться – і буде щастя. Ще й “матінка-Росія” всіх нагодує і захистить. Людей дурили, дезінформували, дезорієнтували – і потім, фактично, кинули в пекло.

 

З кінця травня – початку червня до багатьох прийшло розуміння, що тільки Україні вони потрібні, Україна – це їхній дім, а все інше – це фейки і пропагандистські штампи. Один із російських офіцерів давав команду на обстріл своєї ж території, щоб провокувати військовий конфлікт, і казав: “Та це ж м’ясо!”. Для росіян – м’ясо. Завдання цих двох корпусів, сформованих за принципом “Ваффе СС” (це російський Генштаб запозичив у нацистської Німеччини – формування підрозділів із колаборантів). І керує цим російський Генштаб, а “гарматне м’ясо” – це місцевим таку роль вони підготували.

 

Відповідь на це питання тільки у зміцненні оборонного потенціалу нашої держави, тільки наступальні позиції. І треба повернутися до тактики, яку ми намагалися проводити особисто. Я її постійно просував до 2019 р. – це покроковий наступ. Щодня ми повинні не відводити війська – а крок за кроком іти на схід, звільняючи нашу територію. Я думаю, що якби ми не припинили протягом двох років цю тактику, то могли б бути ближче до наших східних кордонів.

 

 

Колись так і буде, наша армія повернеться до покрокового наступу. Принаймні, хочеться в це вірити, адже кожен наближає перемогу, як може. “Україна починається за спиною в солдата”. Пам’ятайте про це. Бережіть себе.

 

 

Читайте також: “Донецькі”. Повернути своє: мешканець Горлівки розповів про службу в полку спецпризначення ЗСУ