Тягар, який ніхто не бачить, тягар такої роботи, яку ніхто не хоче брати – це вгризатись у землю, стояти на смерть, виконувати своє завдання, незважаючи на те, що кожен день ти ризикуєш своїм життя – це робить піхота.
Вона – найчисельніша, вона – непередбачувана. Про неї почали знімати фільми та писати книги. Кажуть, що Бог її таки любить.
Оборонні, наступальні, рейдові операції – це все те, чим займалася українська піхота в російсько-українській війні. Це особлива каста людей, адже вона найчисельніша в Збройних силах України.
Військовий аналітик Олександр Сурков в ефірі програми “Таємниці війни” на “5 каналі” розповів, які військові підрозділи брали участь в АТО:
“За великим рахунком, у 2014 році, виходячи з реального бойового застосування, усі наші підрозділи виконували функції піхоти. Це були не тільки мотострілецькі та механізовані бригади, але й аеромобільні бригади, підрозділи Національної гвардії, підрозділи територіальної оборони батальйону територіальної оборони та навіть підрозділи спеціального призначення. Але сьогодні ми будемо говорити про кістяк нашого угруповання АТО – це механізовані бригади.
72-га механізована бригада у 2014 році розташовувалася в районі від Амвросіївки до Ізварине, тобто контролювала південний край нашого району. Далі вона вийшла на перекриття державного кордону й утримувала там позиції аж до початку серпня 2014 року.
30-та бригада спочатку розташовувалася в Криму, перекривала перешийок, потім було передислоковано декілька тактичних груп на північ, декілька – на південь.
30-та бригада брала участь у операціях, пов’язаних із Савур-могилою, частково в добре відомому рейді та дуже добре себе проявила в Дебальцевській операції у 2015.
Далі 128-ма гірсько-піхотна бригада в основному дислокувалася в секторі А, на Луганщині, але основний тягар бойових дій прийняла теж у Дебальцеве взимку 2015 року.
51-ша бригада одна з найперших зайшла в зону АТО, брала участь окремі підрозділи в багатьох операціях, у звільненні Сєвєродонецька та Лисичанська, на Савур-могилі та на перекритті кордону. Також брала участь у районі Іловайська. Але, на жаль, ця бригада була сформована вже після того, як було оголошено АТО, і не стала єдиним організмом, таким, як інші бригади. Тому вона була розформована й боєздатні підрозділи з жовтня 2014 року увійшли в інші бригади, інші підрозділи.
93-тя окрема механізована бригада працювала в основному в районі Донецького аеропорту та прилеглої території в секторі Б. Вона пробивала шлях до аеропорту, поєднувала його з Великою землею, звільнювала Авдіївку, потім доходила до Ясинуватої і приймала участь в оточенні Донецька, яке не склалося, тому що почалося повнокровне вторгнення російських військ.
28-ма бригада контролювала кордони та блокпости в секторі Б, але проявила себе, насамперед, уже на початку липня 2015 року, коли під Донецьком, у районі Мар’їнки дала відсіч повнокровному удару російських військ.
92-га бригада розташовувалась у Харківській області, в основному в резерві контролювала недопущення вторгнення зі сторони Харкова, бо там прямий шлях до Києва. Але брала участь і в бойових діях у районі Іловайська. Так 92-га бригада вийшла до Комсомольського та Амвросіївки, і там намагалася деблокувати наше угрупування, що розташовувалось під Іловайськом, але це не вдалося, тому що противник відкрив дуже щільний вогонь”.
Олександр Павлюк у 2014 році очолював 24-ту бригаду. Яка на початок російсько-української війти стала однією з найбоєздатніших армійських бригад. У березні 2014 бійці бригади отримали наказ висуватись на Сумщину, до російсько-українського кордону. Звідки чекали можливого вторгнення Росії. У травні 24-та бригада під командуванням Олександра Павлюка виїхала на Схід України. Її бійці брали участь в боях за Красний Лиман, Ямпіль, Закітне. Згодом було звільнення Сіверська, Лисичанська, Хрящуватого, Новосвітлівки, блокада Луганська.
– Пане Олександре, не секрет, що 24-а механізована бригада разом із десантниками були одними з перших, хто став у стрій і пішли захищати Україну. На вашу думку, чому ваш підрозділ виявився одним із найбільш боєздатних з-поміж усієї армії?
– Добрий день. На початку 2014 року, “дякуючи” скороченню не так багато залишилось бригад, які спроможні були реально вести бойові дії.
24-та бригада була одним із тих колективів, яка зуміла зберегти професіоналів на той час, по кількості. Ми відповідали тим вимогам щодо ведення бойових дій. На початку 2013-го нам вдалося провести ряд навчань, де ми змогли підготувати батальйонно-тактичну групу, у складі якої були одні контрактники й на 2014 рік на початок це було дійсно потужне угрупування на той час, батальйонно-тактична група, яка могла успішно вести бойові, що вона в принципі й довела під час бойових дій.
– Перше бойове розпорядження ваш підрозділ отримав у березні. Ви мали висунутися на кордон із Сумщиною, власне там утримувати ці кордони. Ви пам’ятаєте той день, коли зрозуміли, що щось десь починається?
– Так, я чудово пам’ятаю ці дні, коли ми отримали таке бойове розпорядження, це були перші дні березня. І за два дні ми вже були готові в складі батальйонно-тактичної групи. Тому що, строковиків ми не брали, тільки контрактники й офіцери.
Це був потужний та той час колектив. Уже 8 березня ми висунулися на полігон і буквально з полігона на ешелони. Були в Сумській області. Чому в Сумській? Тому що велика загроза була по всьому східному кордону та південному кордону. Ми мали зупинити навалу російського агресора. Перед нами була Кантеміровська дивізія, яка постійно рухалася, постійно переміщувалися ешелони й ми за цей місяць, який були там, усе зробили, щоби створити лінію оборони, нові рубежі, у принципі були здатні зупинити того ворога, який стояв перед нами, настільки це нам по потенціалу було можливо.
– Я б хотіла спитати у вас про місцевих. Не секрет, що на Донбасі місцеве населення ставилося вороже до російської армії. Яка ситуація була на Сумщині?
– На Сумщині ми отримали величезну підтримку місцевого населення. І навіть свої відповідні свої оборонні плани ми відпрацьовували з допомогою місцевого населення, яке чудово знає територію, з підтримки і враховуючи ті сили й засоби, які вони готові були виділити нам із патріотично налаштованих громад.
– Це, напевно, додавало впевненості?
– Це додавало, насамперед, впевненості людям і моїм людям. Тому що після того, як нас відправили, люди несли все, що могли. Тому що в кожному вагоні, де їхали військовослужбовці, по одному купе було завантажено різними продуктами, речами. І хлопці просто говорили ”Ми не можемо підвести цих людей, які там останнє віддають ” Те саме було й у Сумській області. Ми ще не встигли приїхати, як біля нашого табору за ніч виросла гора матеріальної допомоги від людей.
– Ви вирушили на Донбас уже в середині травня?
– Так, у середині травня, коли стало зрозуміло, що в принципі зі сторони східних кордонів малоймовірна загроза. Ми розібралися, що противник у принципі тягає ешелони, вдень підводить до кордону, а вночі вони відходять. Це грає на психіку, щоби ми не змогли сконцентрувати свої сили на Донбасі. Коли ця ситуація стала ясною, ми перемістилися в Луганську область, де виконували подальші бойові завдання.
– Як ви на той момент оцінювали ворога? Ви розуміли, що це буде підступний, жорсткий, без слова та честі офіцера, без дотримання якихось загальноприйнятих норм і правил, ви розуміли, що ми маємо справу саме з таким нещадним ворогом?
– Та ідеологія, яку нам вкладали в голови десятки років, що Росія – брат. Ми, хоч і розуміли, але надіялися. Надіялися, що такого вогневого контакту і вбивства одне одного не буде, поки не зіткнулися з реальним ворогом, понесли перші втрати, тоді дійшло розуміння, що в нас іншого виходу нема, як знищувати ворога на своїй землі.
Олександр Сурков підготував огляд основних баталій, де 24-а бригада брала участь.
“Першою великою операцією 24-ї бригади було звільнення населених пунктів Ямпіль та Закітне в середині червня 2014 року. Ці бойові дії здійснювалися в рамках операції по блокуванню та звільнення Слов’янська, і були дуже важливими, тому що саме через Закітне та Ямпіль йшло постачання на групу Гіркіна в Слов’янськ. Тому захоплення і їхнє визволення це був дуже важливий крок у цій операції.
Далі в середині липня 2014 року підрозділи 24-ї бригади вийшли на Сіверськ та звільнили це місто. І потім узяли участь у великій операції зі звільнення Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації. Так, саме лівий фланг штурмових груп, північне угрупування здійснювали саме підрозділи 24-ї бригади. Їм дісталася дуже важка лінія, тому що з цього боку противник дуже добрий укріпив передмістя Лисичанська, але завдання було виконано успішно. Лисичанськ було звільнено без великих втрат. Один із підрозділів, одна з тактичних груп 24-ї бригади працювала на перекритті кордону в районі Зеленопілля, Дякова.
Найбільший вклад у бойові дії в АТО, безумовно, були з боку 24-ї бригади, здійсненні в секторі А на звільненні та блокуванні Луганська. Так, бригада брала участь у пробиванні сухопутного кордону до Луганського аеропорту в середині липня 2014 року. Далі утримувала ці позиції, практично блокувала аеропорт і стала відходити тільки під тиском російської армії вже після повномасштабного вторгнення в серпні. Тим не менш бригада забезпечила вихід угрупування з цього коридору, вийшла на позиції й ще довго утримувала противника таким чином, що практично позиції, які утримували та де зупинила противника 24-а бригада, вони утримуюються українською армією, нашими силами АТО до сьогодні”.
– Що нам говорить на сьогодні історія? Що 24-а бригада брала участь у звільненні Красного Лиману, Ямполя, Закітного, Сіверського, Зарічного, Лисичанська, Сєвєродонецька. І вже потім, під час проведення операції Об’єднаних Сил так само ви долучалися до звільнення села Південного, Шумів і брали під контроль околиці Мар’їнки. Це дуже широка географія. Ви, як командир підрозділу (2014–2015 рік) яких із цих боїв є для вас найвизначнішим і ключовим?
– Завжди ключовий і найбільший це перший бій, коли я втратив людей.
– Де це було?
– Це було в нас під Ямполем, коли ми розвивали плацдарм на іншу сторону Сіверського Дінця для того, щоби забезпечити наступальну операцію на Слов’янськ. І нам вдалося захопити міст, захопити плацдарм, але противник застосували проти нас усе, що в них було. І перші втрати, які були дуже страшні для нас, з ним п’ять розвідників потрапили в засаду тому це досі біль нашого колективу.
Але цей бій виявив усі слабкі сторони, тому що людину до війни можна готувати дуже довго, але зрозумієш, що він готовий воювати, коли побачить товариша, який ліг на полі бою. Тоді можна зрозуміти, чи готова людина далі воювати, чи готова тримати зброю в руках. Тому після цього бою ми чітко визначили, хто іде в наступальні бої, хто буде забезпечувати, хто здатен тільки нести службу на блокпості. Тому що деякі люди зламалися, деякі навпаки показали себе дуже мужньо.
– І вам, як командиру треба було це все прослідкувати і визначити там, на полі бою?
– Насамперед пережити, тому що я теж людина. А, по-друге, все-таки, зуміти людей налаштувати, незважаючи на такі втрати й далі виконувати завдання.
– Я так розумію, що цей бій став переломним. А от яка баталія принесла багато нового у ваш бойовий досвід?
– Так, цей бій, про яких я розповідав, був переломним, ми розуміли, що зворотньої дороги немає. Тільки вперед і тільки знищити ворога, який зайшов на нашу землю. Ніяких домовленостей, перемир’я не буде – це вже війна.
Далі ми після Ямполя, Закітного звільняли Слов’янськ, Сєвєрськ. Але така найвизначніша операція, яка була проведена – це було звільнення Лисичанська. Чому? Тому що ворог витрачав час недарма й дуже серйозно підготувався до оборони цього міста. Вони вважали, що ми ніколи не візьмемо його. Тому що, з цього напрямку, де ми наступали була трирівнева потужна фортифікаційна оборона, де, наприклад, одна дорога, яка вела з однієї сторони обстрілювалася з низки фортифікаційних споруд доти, з другої сторони була закрита ешелонами, який був приварений до рейсу. І це потрібно було вирішувати в процесі бою, тому що досвіду в таких операцій у нас не було.
Те, що ми вчили, це було одне. Ця тактика не міняється. Є заборона, є наступ. є маси, рейдові дії. Щоб успішно виконати завдання, не тільки успішно, але і зберегти людей, нам під час бою довелося шукати інші способи виконання завдань.
Також використовували танкові каруселі, завдяки цьому пробили цю оборону й не втратили людей.
– Можете пояснити для нашої цивільної аудиторії, що таке танкова карусель?
– Це танки, міняючи одне одного, наносять ураження з ходу вогневим засобам противника.
І завдяки такому швидкому чіткому вогню танки залишилися цілими і знищили решту дотів. Через це противник не зміг оборонятися, психічно ми його настільки подавили і вогнем-артилерією і вогнем-танком, що він не здатний був вести подальшу оборону і вимушений був відступити.
Але головне в даній ситуації те, що це було на околиці населеного пункту, де проживали мирні люди й це треба було враховувати. Ні в одній операції, ні в одному посібнику ми не це вчили. Ми постійно готувалися, що населення буде відселене. І це враховувалось одразу. Основне завдання було в тому, що це наше населення, наші українці. І з цим завданням нам вдалося впоратись. Тому що, ми знаємо що Лисичанськ, незважаючи на таку потужну оборону, ми звільнили без серйозних пошкоджень і без людських втрат.
– Експерти говорять, що операція в Лисичанську була однією з наймасштабніших за кількістю залученого особового складу зі сторони ЗСУ, залученої бойової техніки. Ну тобто заходили з трьох, як я розумію, сторін. Ви тоді розуміли, що ви є учасником дуже великої й дуже потужної операції?
– Що це потужна операція, ми розуміли. Тому що, спочатку була операція, коли брали участь три бронетранспортери – це Слов’янськ, коли ми оточили і змусили противника тікати. І друга така серйозна операція, де була залучена і 24-та бригада і 95-та бригада і 51-ша бригада й полк Національної гвардії. І був так само включений підрозділ Донбасу, який допомагав нам під час зачистки. Це перша потужна операція, де різні підрозділи успішно взаємодіяли.
– Наскільки сили української армії були співмірні з ворожими силами?
– Ми мали безумовну перевагу в силах і засобах, але вони мали перевагу в тому, що готувалися фортифікаційно. Знов-таки цивільне населення знаходилося в місті. Ми не могли застосовувати ні артилерію, ні авіацію, тільки точково, там де розуміли, що немає людей. Це дуже стримувало наші дії. Довгий час, декілька днів. Ми готувалися щоби зайти й не завдати шкоди місцевому населенню.
– Є інформація, що тактика вуличних боїв, яка застосовувалася на території Лисичанська потім увійшла в найкращі європейські виші. Тобто її вивчають студенти-іноземці. Чи доводилося вашому підрозділу брати участь у вуличних боях на території Лисичанська?
– Так, ми перші почали ці вуличні бої, перший наш підрозділ, який зайшов механізований. Спочатку мали невдачу, бо в нас було багато піхотинців, які йшли уздовж вулиць.
Тому потрапивши під вогонь снайперів, я вимушений був зупинити, перегрупувати й на ходу відповідні зміни внести і вже на другий ранок ми змогли йти далі. У першому заході снайпер тоді уразив двох військовослужбовців, одного піхотинця і другого лікаря, який намагався дати допомогу.
– Ви вступали в рукопашні бої чи це була боротьба з допомогою зброї?
– Що таке вуличні бої? Це рух людей, не розуміючи звідки й де вони виплили. Повинна бути організація, прикриття. Броня прикриває піхоту, піхота прикриває броню, зачистка будівель та можливих місць звідки можуть вести вогонь снайпери. Відразу розмінування вулиць.
Дуже складна операція, до якої треба готуватися. Це була серйозна школа для нас. Перша операція зі звільнення такого великого міста. Але я скажу так: це було недарма. У ході бою всі зміни вносилися на ходу – тими ж командирами вздводів, командирами відділень, командирами рот. Під моїм керівництвом це все вдалося.
– Чи можна говорити, що звільнення Лисичанська, вуличні бої – це яскравий приклад пішого бою?
– Зараз бій як такий – це поєднання броні, техніки, артилерії й піхотинців. У сучасному бою піхотинець без підтримки сучасних засобів ураження кроку не може зробити.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що за два місяці літа у 2014-у році “Не витримував метал, а люди витримували”. Як вам вдавалося підтримувати людей за таких умов?
– Період був дуже складний. Я не знаю, як люди витримували. Можливо, тому, що всі командири були з ними в строю, вони розуміли, що ніхто не сидить в окопах, ніхто не ховається, ніхто не керує ними з кабінетів. Ми ж були на таких самих умовах, як і вони.
По-друге, усі бажали якнайшвидше звільнити нашу країну. І нам це вдавалось. Якби не введення російських військ під кінець серпня, ми б звільнили Луганськ, усе до цього вже підходило.
– Вашому підрозділу вдалося розбити росіян 20 серпня під Георгіївкою. Можете розповісти про цю історію. Як вам вдалося так масовано знищити ворога?
– Із середини серпня ми закрили кільце навколо Луганська, де під щоденним обстрілом люди тримали це кільце, не давали ворогу ні підтримку боєприпасів, ні підтримку матеріальних засобів.
Луганськ почав “видихатися”, обстріли йшли в основному ззовні, від кордонів із Росією. За нашою інформацією, місцеві Луганська поставили умови росіянам. Або вони вводять свої війська, або здаються. Близько 20 серпня почалася потужна операція.
Можливо, Іловайськ спочатку планувався в Луганському напрямку і якби їм вдалося зробити те, що було сплановано, то 80-та бригада в повному складі, мій БТР, який заходив у Хрящуватому в розвідку потрапили б під повне оточення, і варіанту вийти з нього не було.
Тому це потужно продумана армійська операція, яка передбачала під собою перерізання “дороги життя”, тобто знищення наших блокпостів, які стояли Георгіївки та інших населених пунктів, щоби замкнути кільце над нашими підрозділами.
З четвертої ранку почався потужний артилерійський обстріл. Були заглушені всі засоби зв’язку. Десь під ранок пішли російські підрозділи. Спочатку була танкова атака, яка збила декілька наших підрозділів, але незважаючи на те, що підрозділи вимушені були захистити блокпост, люди, серед них був 3-ій батальйон, який повністю набраний із мобілізованих – вистояли.
Я старався використовувати ці підрозділи розуміючи, що часу на підготовку нема. Несення служби на блокпостах і не застосовувати для наступальних дій, тому що це були б великі втрати. Але ці люди, незважаючи на все, вистояли.
Так, вони спочатку відійшли, але тільки ми розібралися в ситуації, тому що хаос був жахливий з усіх сторін йшли вогневі удари, наступ. Нам потрібен був час, щоби сконцентруватися, зрозуміти подальші дії противника. Завдяки розвідникам, координувальникам, змогли розібратися, де противник зосередив свої основні сили для останнього удару й нанести два потужні артилерійські удари. Цими ударами ми просто знищили велику кількість росіян.
– Це були, уточнимо, 76-а десантно-штурмова псковська дивізія.
– Захопили два БНД, в одному з БНД був ящик із документами всього особового складу: від військового квитка до записників. Де були записки одного із сержантів, що вони ще 12 серпня були в Ростові, і практично через тиждень “виявилися” на території України.
– Є такий факт із життя вашого підрозділу 24-ї бригади, коли відбувався вихід десантників із Луганського аеропорту. Саме ви прикривали їх, відкривши вогняний коридор, тобто викликаючи артилерію на себе. Можете трошки розказати про цю історію й на скільки виправдані такі тактики коли ми викликаємо свою ж артилерію на себе?
– Іноді іншого виходу немає. Якщо підрозділ оточений, якщо підрозділу загрожує повне знищення, але він розташований у фортифікаційних спорудах, як, наприклад, було, з десантниками, то ми, нанісши вогонь по противнику, у принципі надали їм шкоди.
Два дні ми тримали противника на підступах до Луганського аеропорту, діяли своєю артилерією, тому що, більше варіантів не було. Сили й засоби всі були вичерпані.
А росіяни вводили кожну годину, кожен день новий підрозділ. Потріпавши один, вони замінили, а в нас не було чим міняти. І коли вже ми зрозуміли, що триматися десантники далі не могли, бо вся техніка була знищена, залишилася тільки піхота зі стрілецькою зброєю, і та знаходилася в основному на катакомбах, по бліндажах, куди один із підрозділів зібрав. Там було два танки, БМП, “Урал”, вийшли і противник переключився. Броня взяла на себе вогонь.
У цей час “Урал” зміг під’їхати до місця розташування десантників, забрав десь близько 80 осіб. Щоби ви розуміли, це всі поранені, які були.
Скориставшись неуважністю росіян, поки вони займатися моїм штурмовим вздводом, десантники вивезли всіх поранених, також вийшли ті, хто міг рухатися своїм ходом. Після цього ми вже розмістили їх у себе. Але росіяни ще три дні боялися зайти. Вони не розуміли, що там уже нікого не має, що всі вийшли.
– Яку роль ви б відвели піхоті в цій війні?
– Знаєте, я відвів би роль основну. Увесь тягар, тягар, який ніхто не бачить, тягар такої роботи, яку ніхто не хоче брати – це вгризатись у землю, стояти на смерть, виконувати своє завдання, незважаючи на те, що кожен день ти ризикуєш своїм життя. Це робить піхота
Навіть порівняти сьогодення, безпосередньо перед противником 90 % бригад – це механізовані піхотні бригади, тобто піхота. І так ця цифра може коливатися від 70 до 90 %. І весь тягар лягає на цих хлопців, які менше десь показують свій бойовий шлях, які просто виконують завдання.
Яка вона піхота в розумінні тих, хто там служив? Про це розповість Мартін Брест. Це ветеран, письменник, людина, яка написала про піхоту не одну книжку. Саме він сказав, що Бог любить піхоту.
“Бог любить піхоту, але не кожного піхотинця окремо. Бог любить піхоту й Бог любить тільки піхоту. Вислів насправді спочатку звучав так: “Бог любить піхоту, інакше чому б він доручив виконувати нам його роботу? “.
Піхота – це найбільш недооцінений рід військ. І ніхто не знав, що таке піхота. Тобто це слово не використовувалось. А якщо й використовувалось, то тільки деякими офіцерами й дуже в такому презирливому тоні. “Відправте йому піхоту, нехай копає” Так, піхота копає, я пізніше це оцінив. Завдяки сімом рокам досвіду бойового нашої армії, нашої піхоти, позиція вважається захопленою, коли піхотинці скажуть, що вона захоплена.
Перша й найважливіше завдання армії в тому, щоби закрити собою мирних людей. Тобто піймати ту кулю, яка летить над польовою Україну, піймати снаряд, міну. Якщо через цю призму розглядати армію, ми зрозуміємо, чим кардинально відрізняються Збройні сили України допустимо від Збройних сил Російської Федерації.
Тому що вся історія Збройних сил Російської Федерації говорить про те, що вони ні разу, ні разу (я підкреслюю) не реалізували цю можливість померти, закрити собою цивільних. Вони роблять рівно навпаки. Події 2014-го року показують, Грузія 2008 року, Сирія… Будь-які. Немов проклятою стала країна, що 1991-ому році назвалася Росією
А наші Збройні Сили України – це армія нормальної здорової людини. Армія, яка уміє закривати собою, не обов’язково жертвувати, воювати навчились, але вміє закривати собою якісно, класно й ефективно. Це дуже важливо.
Ми це автоматично робимо – захищаємо. А сеператисти виганяють мирних жителів, щоби вони копали їм, щоби потім у них стріляли. Це зовсім різні підходи. Ми однакові люди з однаковими носами, очами, вухами. Ми кардинально відрізняємося один від одного. Тому що вислів про піхоту насправді це вислів про націю, напевно, про країну”.
– Що ви сьогодні хотіли б побажати тим, хто зараз на вас дивиться, і, власне, вашим підлеглим, і ті, які на фронті й ті, які в тилу й ті, які в часі сьогодні бути піхотинцем?
– Я хотів би побажати одного: перемоги над ворогом і мирного неба над Україною, але після нашої перемоги.